Стріляй! Чого чекаєш? Адже ти і так вже звик до цього! Звик не слухати, не бачити, не відчувати...

До чого тут твої «останні» слова? Навіщо тривожити те, що і так не дає спати вночі? Навіщо тримати те, що так виривається десь з глибини твоєї душі?

Якщо тобі так важко тримати все всередині, то можливо прийшов час зробити той омріяний, шалений, нестримний крок? Боляче? Пече всередині? Гордість?

А знаєш, як воно насправді болить? Болить, коли тебе мов вітром носить від думки до думки, від слова до слова, від подиху до подиху… Коли кожного ранку ти прокидаєшся від сонячного проміння, зажмурюєш очі і повертаючись всім тілом в іншу сторону мрієш відкрити очі і побачити там таку до болю знайому постать… Відчуте таке бажане дихання і сопіння… Почути на стільки важливе «привіт»...

Не знаєш...

Тож стріляй! Стріляй як і раніше! Поглядом! Жестом! Словом! Зроби контрольний вистріл!

Скажи ті заповітні слова....