Автор - Аліна Загорулько
| Ти сиділа вдома на підвіконні І рукою торкалась холодного скла. Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні, Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла. Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі, На дерева, будинки, на небо, людей. Всі навколо, здавалося, просто байдужі, І ридання важке так і рвалось з грудей. Ця гроза, ніби спогад з минулого була, Із тих днів, коли в щасті купалася ти. Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула, І від звуків його так хотілось втекти. А колись ти любила дивитись на хмари, Танцювати під музику грому й дощу, Цілувати його — все це було як чари, В цей же час він шептав: «Я тебе захищу». Він поеми складав, щоб тобі розказати, Ти прекрасна й єдина для нього в житті. Всім єством він хотів це тобі показати, Щоб кохання його не було в забутті. |
